Краєзнавство.Історія міст і сіл
Підготувала
учитель історії та правознавства
Новосуханівської ЗОШ І-ІІІ ступенів
Сумської районної ради
Забара Т.В.
МЕТА ПРОЕКТУ:
• З’ ЯСУВАТИ ІСТОРІЮ ЗНИКЛОГО СЕЛА ЛЮБИМЕ;
• ЗІБРАТИ МАТЕРІАЛ ПРО ЖИТЕЛІВ СЕЛА;
• ВІДТВОРИТИ СПОГАДИ СТАРОЖИЛІВ;
• УДОСКОНАЛЮВАТИ ВМІННЯ УЧНІВ ВСТАНОВЛЮВАТИ ПРИЧИННО - НАСЛІД¬КОВІ ЗВ’ ЯЗКИ, ПРАЦЮЮЧИ З ФАКТИЧНИМ КРАЄЗНАВЧИМ МАТЕРІАЛОМ;
• ХАРАКТЕРИЗУВАТИ ІСТОРИЧНІ ПОДІЇ;
• ФОРМУВАТИ ШАНОБЛИВЕ СТАВЛЕННЯ УЧНІВ ДО ІСТОРІЇ РІДНОГО КРАЮ;
• НА ПРИКЛАДІ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ ВІДОМИХ ЗЕМЛЯКІВ ПОКАЗАТИ, ЩО НАПОЛЕГЛИВІСТЬ, ПЕРЕКОНАНІСТЬ, ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ - ГОЛОВНІ УМОВИ ДОСЯГНЕННЯ ЖИТТЄВОЇ МЕТИ;
• ВИХОВУВАТИ ЛЮБОВ ДО ЗЕМЛІ, ЩО ДАЛА ТОБІ ЖИТТЯ.
ОБЄКТ ВИВЧЕННЯ: ЗНИКЛЕ СЕЛО ЛЮБИМЕ
ЕТАПИ ПРОЕКТУ:
1. ЗІБРАННЯ АРХІВНИХ МАТЕІАЛІВ;
2. ЗУСТРІЧ ІЗ СТАРОЖИЛАМИ СЕЛА;
3. СИСТЕМАТИЗАЦІЯ ЗІБРАНИХ МАТЕРІАЛІВ;
4. ЗУСТРІЧ З ВИДАТНИМИ ЗЕМЛЯКАМИ;
5. ОФОРМЛЕННЯ МАТЕРІАЛІВ ТВОРЧОГО ПРОЕКТУ.
ВИКОНАВЦІ ПРОЕКТУ:
ЧЛЕНИ ГУРТКА «ПОШУК» -УЧНІ 9-11 КЛАСІВ
КЕРІВНИКИ ПРЕКТУ:
ВЧИТЕЛІ ІСТОРІ: ЗАБАРА ОЛЕКСАНДР ІВАНОВИЧ, ЗАБАРА ТЕТЯНА ВІКТОРІВНА
УСТАНОВА:
НОВОСУХАНІВСЬКА ЗОШ І - III СТУПЕНІВ СУМСЬКОЇ РАЙОННОЇ РАДИ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ
РОЗДІЛИ ПРОЕКТУ:
1. ІСТОРИЧНА ДОВІДКА ПРО СЕЛО (НА ОСНОВІ СПОГАДІВ ЖИТЕЛЬКИ СЕЛА ПАШКОВСЬКОЇ ЄВДОКІЇ ІВАНІВНИ);
2. ВИДАТНІ ЛЮДИ СЕЛА ЛЮБИМЕ: (БАЙКАР, ПОЕТ СКАКУН ВІКТОР ПАНАСОВИЧ)
РОЗДІЛ І.
НЕВМИРУЩА ІСТОРІЯ ЗНИКЛОГО СЕЛА
ДОПОКИ ЛЮДИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ НА МОГИЛИ РІДНИХ,
ДОТИ ІСОРІЯ ЇХ РІДНОЇ ЗЕМЛІ ЖИВА.
БІЛЯ ВИТОКУ НЕВЕЛИЧКОЇ РІЧКИ СУМКА, ПРИТОКИ ПСЛА, НА ПАГОРБАХ КОЛИСЬ ЖИЛИ ЛЮДИ ХУТОРА ЛЮБИМЕ. ЗАСНУВАЛИ ЙОГО В 1917 РОЦІ ПЕРЕСЕЛЕНЦІ РІЗНИХ СІЛ УКРАЇНИ, БІЛОРУСІЇ, РОСІЇ. ПЕРШІ ПОСЕЛЕНЦІ БУЛИ РАДЬКИ. А ВСЬОГО ЖИЛО 64 СІМ’Ї.
ДО 1964 РОКУ ХУТІР НАЛЕЖАВ ДО ТЕРЕШКІВСЬКОЇ СІЛЬСЬКОЇ РАДИ.
ПОТІМ ДО ПІДЛІСНІВСЬКОЇ С/Р. В ТОЙ ЧАС ЗАСНУВАЛИ ВІДГОДІВЕЛЬНИЙ РАДГОСП.
З 1990 РОКУ СЕЛО ПІДПОРЯДКОВУЄТЬСЯ НОВОСУХАНІВСЬКІЙ С/Р. У 1933 РОЦІ ХУТІР ЛЮБИМЕ ПОДІЛЯВСЯ НА ТРИ ВУЛИЦІ: ГАЛАНІВКА - 18 ДВОРІВ, ШТАНІВКА – 26 ДВОРІВ, КОТЕНКИ - 20 ХАТ. ВУЛИЦІ НАЗИВАЛИСЬ ПО ПРІЗВИЩАХ БІЛЬШОСТІ ПРОЖИВАЮЧИХ. В1932 РОЦІ БУЛА ВІДКРИТА ПОЧАТКОВА ШКОЛА.
ПЕРШИЙ ДИРЕКТОР - ЯКІВ КИРИЛОВИЧ. НАПОВНЮВАНІСТЬ КЛАСІВ БУЛА ТАКОЮ:
1-ИЙ КЛАС - З УЧНІ, 2-Й КЛАС - 5 УЧНІВ, 3-ІЙ КЛАС - 4 УЧНІ.
У1936 РОЦІ СТАВ ДИРЕКТОРОМ ШКОЛИ ЙОСИП ЮХИМОВИЧ....;
1940р. - РУДОМАНОВА ЗІНА ОЛЕКСІЇВНА;
1953р. - ГРИНЕНКО ЛЮБОВ ПАНАСІВНА;
1964р.- УЧНІ ПЕРЕЙШЛИ ДО НОВОСУХАЮВСЬКОЇ ШКОЛИ.
В ДАНИЙ ЧАС НА ТЕРИТОРІЇ ХУТОРА ЗАЛИШИВСЯ ТІЛЬКИ «КОТЕНКІВ САД».
ЧОМУ ВІН ТАК НАЗИВАЄТЬСЯ?
НА ТОМУ МІСЦІ, ДЕ ЗАРАЗ РОЗТАШОВАНЕ КЛАДОВИЩЕ, В КОТЕНКОВОМУ САДУ ЖИЛИ 10 СІМЕЙ
КОТЕНКІВ: БАТЬКО КОТЕНКО, 8 СИНІВ ТА 2 ДОНЬКИ. НАЙБАГАТШИЙ САД БУВ НА САДИБІ БАТЬКА КОТЕНКА ГОРДІЯ ДМИТРОВИЧА. ТАК І ЗАЛИШИЛАСЬ НАЗВА.
ОДИН ІЗ СИНІВ, КОТЕНКО МИКОЛА ГОРДІЙОВИЧ, ПРОЖИВАВ НА ВУЛИЦІ ЗАВОДСЬКІЙ СЕЛА
НОВОСУХАНІВКА, ПРАЦЮВАВ ВЧИТЕЛЕМ ТРУДОВОГО НАВЧАННЯ.
Сумський обласний архів, історична довідка:
«Економія Любимівська належить до Терешківської сільської ради
Сумського району. До районного центру - 27 верст, до сільської ради – 8 верст. Найближча залізнична станція Торопилівка - 14 верст, пошти немає, телефон у Терешківській сільраді, школа - першого концерту сільбудкіно, меддільниця на території Терешківки, магазину немає»
Село Любиме отримало свою красиву назву не лише тому, що колись належало землевласнику Любимову. Було воно улюбленим місцем відпочинку всієї його родини. Типове українське село з біленькими, наче вмитими вранішньою росою, хатинами, які потопали у вишневих садах. І жили в тому селі вмілі, працьовиті люди. Коли виникло село, і хто його заснував, вже ніхто не пам’ятає. Тих, хто жив там, залишилось дуже мало. Антоніна Савівна Сокол та Андрій Матвійович Гончаренко, - любимівці замолоду, - нині живуть у селі Буцикове. Коли згадують рідне село, на очі накочуються сльози. Вони розповіли, щ о задовго до революції Любиме вже існувало і було досить відомим в окрузі. Славилос Любиме пишними садами, працьовитими та вмілими майстрами - ковалями, а ще там розводили коней, за якими сюди їздили аж із Харкова. В ті часи село належало багатому землевласнику - Любимову та й прості селяни там жили заможно. У 1917 р. Любимов, продавши частину своїх земель заможним землякам, залишив село. Пізніше власників земель розкуркулили, відібрали землю, коней, худобу знаряддя праці.Та любимівці, пережили і ці тяжкі часи, продовжуючи працювати на землі, обробляючи землю волами, кіньми та й просто лопатами.
За даними перепису населення, на 17 грудня 1926 року на території
Любимого налічувалось 61 господарство, проживало 353 особи. З них 189 жінок, та 164 чоловіки, переважно української національності.
Дуже постраждало село під час голодомору, за свідченням старожилів, кількість жителів скоротилась більш ніж у двічі. Під час війни село майже не постраждало. Військових дій на його території не було. Але коли німці відступали то забирали не лише продукти, а й молодих дівчат та хлопців тому кількість населення знову зменшилась. Після війни Любиме почало знову оживати і квітнути, поміж глиняних хат почали будувати дерев'яні, криті соломою. На території була тракторна бригада, свиноферма, кузня, птахоферма, конюшня. Займались тут і
садівництвом та овочівництвом, навіть баштанництвом, вирощували картоплю, капусту, помідори, кукурудзу, жито, та інше.
Тричі ні рік, влітку, весною та восени припиняли роботу на два дні і вирушали на ярмарки, які проводило споживче товариство в Терешківці. Там можна було придбати всю необхідну продукцію та продати свою. Так і жили селяни у мирі та злагоді. І все ж мало- помалу люди, особливо молодь, почали залишати Любиме. Хто подався до міста, хто до ближніх більш розвинених у соціальному плані сіл: Новосуханівки, Степанівки, Терешківки, Буцикового та інших. З року в рік кількість жителів села зменшувалась і у 1985 році залишилось на хуторі п’ять хатин, в яких проживало десять стареньких дідусів та бабусь. Одні помирали, інших забирали до себе діти, і перетворилося село на поле. Все, що залишилося, - одна - єдина хата серед поля, сільське кладовище, на якому більшість могил занедбані і ніхто вже не пам’ятає, хто там похований. А ще - зарослі очеретами ставки, в яких колись було сила - силенна риби.
Хіба можливо таке, щоб у наш час люди продовжували жити без електрики? А саме так доводилося жити Чичькарьовим. Вони вже не пам’ятають, коли збирачі кольорового металу зняли дроти на електричних стовпах, і з того часу залишилися без електрики, без радіо. Один раз на тиждень Лідія Тимохіна виходила до магазину до Новосуханівки, а це -більше трьох кілометрів. А коли негода, то й по кілька днів залишалися без хліба. Дрова заготовляють у посадці, бо це єдине джерело енергії. Хворіти їм теж не можна було, лікаря не викличеш, а до лікарні далеко. Так і жили забуті всіма, двоє людей, завдяки яким ще зберігалася пам’ять про хутір Любиме.... В даний час на хуторі вже ніхто не живе .
РОЗДІЛ ІІ.
МАЛЕНЬКА БАТЬКІВЩИНА ВЕЛИКОГО ПОЕТА – БАЙКАРЯ.
НА ВУЛИЦІ ГАЛАНІВКА, ТЕПЕР УЖЕ ЗНИКЛОГО СЕЛА, ПРОЖИВАВ НАШ ВИДАТНИЙ ЗЕМЛЯК, СЛУГА САТИРИЧНОГО ПЛУГА - ВІКТОР ПАНАСОВИЧ СКАКУН...
Ну що, дружище, увійшов в літературу,
Досяг жаданої мети?...
На щастя, не подавсь в номенклатуру -
Став плуга сатиричного тягти.
Віктор Скакун.
28 червня 2012 року виповнився 71 рік від дня народження відомого
поета - байкаря, члена Національної Спілки письменників України, дипломата
другого Всеукраїнського фестивалю гумору та сатири Віктора Скакуна,
випускника Новосуханівської ЗОШ І - III ступенів Сумської районної ради,
Сумської області.
Віктор Скакун – виступає як поет, сатирик - гуморист, перекладач,
літературознавець. Його перу належать поетичні збірки для дітей.
Віктор Скакун біля дому. Село Любиме, вул. Галанівка
Біографічна довідка.
На Сумщині в мальовничому с. Терешківка в родині робітника 28 червня 1941 року народився Віктор Панасович Скакун. Того ж 1941 року родина переїжджає до хутора Любиме, де і прожив поет свої дитячі та юнацькі роки.
Мати, Скакун Марія Тимофіївна, виховувала трьох дітей, працювала різноробочою
у відгодівельному радгоспі Суханівського відділення.
Батько, Скакун Панас Федорович, працював робітником Новосуха- нівського спиртзаводу. Віктор Панасович шестирічним хлопчиком почав складати вірші, дотепи. Першу критичну замітку написав до Сумської районної газети «Вперед», коли навчався в третьому класі (в 1952 році). В школі він навчався на «відмінно», був редактором шкільної газети.
Будучи учнем 10 класу, Віктор Скакун став сільським кореспон¬дентом газе- ти «Вперед». Писав юнак про життя села, його проблеми. Розповідав про трударів колгоспу та заводу. 1959 році, закінчивши школу, пішов працювати в Суханівський відгодівельний радгосп. Спочатку працював на різних роботах, а потім став вико- нувати обов’язки причіплювача на тракторі з трактористом Миколою Чернишем. Працюючи на агрегатах, він вирішив стати механізатором. Минуло зовсім мало ча- су, і мрія здій¬снилася.
Дирекція радгоспу надіслала його навчатися до Лозівського радгоспного учи- лища механізації. Закінчивши училище на «4» і «5», одержав професію тракториста машиніста широкого профілю і слюсаря третього розряду. В 1961 році з групою найкращих учнів училища Віктор Панасович був направлений на ці- линні землі механіком - комбайнером для надання допомоги у збиранні вро- жаїв третього року семирічки.
Одночасно майбутній поет вступає на заочне відділення Охтирського технікуму механізації сільського господарства на відділ технік - механік по тракторах.
Далі навчався в Глухівському училищі механізації сільського господарства по спеціальності машиніст-екскаваторник. Працював у Путивльській спецдільниці «Меліоекскавації».
1963 році Віктор Панасович поступає в Лебединське педучилище і закінчує його в 1965 році.
Весь цей час він був дописувачем байок в журналі «Перець». У 1966 році написав баєчку «Ревізор», де їдко висміяв Ведмедя - горе ревізора, якому підсунули хабаря:
Як не принюхувавсь Ведмідь до страв:
І лишків, і нестачі -
Ні краплини!
(Йому в їдальні,
Де ревізував,
Підклали меду й свіжої малини).
З цього часу Віктор Панасович як відомий байкар намагався вихопити вагомі,
значущі теми, умів віднайти для своїх байок нові алегоричні образи і викладав думки, як правило, лаконічно і виразно. Це допомогло йому згодом написати чимало оригінальних і цікавих байок, дотепних гуморесок, гострих сатиричних мініатюр, які частенько проскакували в журналах «Перець», «Україна», «Прапор», «Дніп- ро», «Литературная газета», «Літературна Україна». У 1970 році закінчив Сумський педінститут. З 1970 року працював редактором Липоводолинського районного радіо.
70-ті роки багаті на видатні події в житті Віктора Скакуна. В 1972 році він одружується з коханням свого життя Галиною Голубцовою. Саме їй він присвятив одну із своїх книжок. 1972 року Віктор Панасович - редактор Сумської телерадіокомпанії, в якій трудиться понад 30 років на журналістській ниві. В цьому ж році його зараховують в групу письменників - початківців Сумщини.
На знімку група письменників - початківців з відомим поетом - земляком
Дмитром Білоусом.
В 1973 році виходить перша збірка байкаря «Сатиричним залпом».Скоро Віктор Скакун знайомиться з майстрами «веселого цеху»: Степаном Олій¬ником, Павлом Ключиною, Анатолієм Косматенком, Петром Сліпчуком . Прислухався до порад і зауважень, брав корисне для себе, утверджувався як байкар.
Радують читачів його сатиричні твори, зібрані в збірки: «Веселий ярмарок»- 1988рік, «Веселая ярмарка» -1992 рік, збірка гумору та сатири «Комарева амбіція» - 1995 рік, книга для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку «Зелений дощ» -2000 рік, яка присвячена донечці Лесі, книги «Чому сумні слони» і «Портрети без ретуші» - 2001 рік, «Козацький степ» - 2003 рік, «Дивлюсь я на небо» -2005 рік, «Честь мундира», «Коні летять вогняні» - 2006 рік, збірка перекладів з російської мови «Поезії. Василь Туманський» -2006 рік. Скоро побачить світ 13-та книга - «Митець незвичайної долі». Окремі його ліричні твори про рідний краї покладені на музику А.Пашкевичем, та А. Гаком «Ой, по горі ромен цвіте» «Пісня про Сумщину».
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА:
1. МАТЕРІАЛИ ДА СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ.;
2. СПОГАДИ ОДНОСЕЛЬЦІВ;
3. ГАЗЕТА «Вперед»;
4. ГАЗЕТА «Сільські новини».